6 листопада 1951 року Київський телецентр, розташований на Хрещатику, розпочав регулярне телевізійне мовлення. Саме цю дату вважають відправною точкою післявоєнної історії київського телебачення. Завдяки новій телевежі та сучасній на той час студійній базі столиця України опинилася серед перших міст Європи, де вдалося відновити телевізійне мовлення після війни.
Будівництво телецентру тривало близько двох років. Роботи над першою чергою стартували у 1949 році й охоплювали зведення студії «Б» та телевежі заввишки 192 метри. Проєкт реалізовували у стислі терміни — завершення вимагали приурочити до 7 листопада, офіційної дати святкування річниці Жовтневої революції.
Пробний ефір відбувся 5 листопада. Щоб перевірити стабільність сигналу, співробітники телецентру розвезли телевізори знайомим і родичам у різні райони Києва. Під час демонстрації фільму «Алітет іде в гори» сталася кумедна технічна помилка: плівку встановили навиворіт, і герої рухалися у зворотному напрямку. Після короткої паузи несправність швидко усунули.
Офіційний старт мовлення відбувся наступного дня. Глядачам показали художній фільм «Велика заграва», присвячений Леніну та Сталіну. А вже 7 листопада київське телебачення здійснило історичний крок — уперше в Україні провело пряму трансляцію параду з центрального проспекту столиці.
Ініціатором створення телецентру був Микита Хрущов, який у повоєнні роки очолював Українську РСР. Ще у 1945 році він звернувся до союзного керівництва з пропозицією профінансувати телевізійний проєкт у Києві. У результаті було виділено 43 мільйони рублів, що дозволило звести об’єкт у рекордно короткі строки.
Київський телецентр став третім у СРСР — після московського та ленінградського — і водночас першим серед союзних республік. Для нього створили окремий технічний проєкт із використанням найсучаснішого на той момент обладнання. Мовлення здійснювалося за стандартом розгортки у 625 рядків, який згодом став загальноєвропейським.
За своїми технічними характеристиками київська телевежа перевершувала московську. Завдяки більшій висоті сигнал покривав ширшу територію, що забезпечувало кращу якість прийому в різних частинах міста порівняно з нижчою Шуховською вежею.
На початку 1951 року в Києві налічувалося приблизно 600 телевізорів. Уже за два роки їхня кількість перевищила сім тисяч. Найпоширенішою моделлю був «КВН-49-1» із маленьким екраном і збільшувальною лінзою. Через дефіцит телевізорів мешканці часто збиралися дворами або в квартирах сусідів, щоб разом дивитися передачі.
Після запуску телецентру мовлення відбувалося двічі на тиждень, а тривалість програм не перевищувала двох годин. Основу ефіру становили кінофільми. Восени 1952 року в студії з’явилися перші диктори — Новела Серапіонова, Олена Ніколаєва та Ольга Даниленко. Вони працювали без суфлера, вивчаючи тексти напам’ять, і мали відповідати суворим вимогам до зовнішності, отримуючи при цьому зарплату у 55 рублів.
Перші експерименти з телемовленням у Києві відбувалися ще в лютому 1939 року у невеликій студії на розі Інститутської та Хрещатика. Передачі тривали близько 40 хвилин, але телевізорів у місті було вкрай мало. Під час нацистської окупації студію повністю зруйнували.
Саме тому 6 листопада 1951 року вважають офіційним днем народження післявоєнного телебачення в Україні. Ця дата ознаменувала початок нового етапу, з якого згодом виросло сучасне українське телебачення.
