У грудні 1995 року було опубліковано перший стандарт Internet Protocol version 6 (IPv6) — RFC 1883. Його головною метою стало розв’язання проблеми вичерпання адресного простору IPv4, який на той момент уже починав стримувати розвиток інтернету, пише The Register.
Однак минуло 30 років, а IPv6 так і не став домінувальним протоколом. За даними Google, APNIC і Cloudflare, менше половини користувачів глобальної мережі працюють через IPv6.
Чим IPv6 мав змінити інтернет
Ключова відмінність IPv6 — 128-бітна адресація замість 32-бітної в IPv4. Це збільшило адресний простір із приблизно 4,3 млрд адрес до понад 340 ундецильйонів (число з 39 нулями). Такий запас мав забезпечити масштабування інтернету на десятиліття вперед — з урахуванням мобільних пристроїв, IoT і хмарних сервісів.
Проте на практиці перехід виявився значно складнішим.
Відсутність зворотної сумісності — головна помилка
Головний науковий співробітник APNIC Джефф Х’юстон називає IPv6 «надзвичайно консервативним протоколом», який змінювався мінімально і став прикладом неефективного колективного проєктування.
Критичною проблемою стала відсутність зворотної сумісності з IPv4. IPv6 не міг просто «працювати поверх» старого протоколу — мережам довелося впроваджувати dual stack або робити складні міграції. При цьому IPv6 не запропонував функцій, які б радикально покращили якість роботи мережі для кінцевого користувача.
Комп’ютерний науковець Брюс Деві звертає увагу, що більшість інновацій у сфері безпеки, QoS і керування з’єднаннями згодом реалізували в IPv4, що ще більше знизило мотивацію переходу.
NAT врятував IPv4
Справжнім «рятівником» IPv4 стала технологія Network Address Translation (NAT). Вона дозволила тисячам пристроїв використовувати одну публічну IP-адресу, суттєво розширивши життєвий цикл старого протоколу.
За словами Альваро Вівеса з RIPE NCC, успіх NAT пояснюється простотою впровадження: він не вимагав перебудови всієї інфраструктури й добре вписувався в наявні операційні моделі операторів зв’язку.
Економіка проти ідеології
Віцепрезидент Gartner Ендрю Лернер виділяє ключові бар’єри впровадження IPv6:
- висока вартість переходу;
- складність міграції;
- потреба в навчанні персоналу;
- відсутність швидкої окупності інвестицій;
- несумісність зі старим обладнанням.
У деяких випадках організації навіть відключають IPv6, щоб уникнути проблем із продуктивністю або стабільністю.
IPv6 не провалився — він зняв тиск
Попри все це, експерти наголошують: IPv6 не можна вважати невдачею.
Президент ARIN Джон Карран підкреслює, що протокол ніколи не створювали як пряму заміну IPv4. Його роль — забезпечити подальше зростання інтернету. І з цим завданням IPv6 впорався: саме він узяв на себе основне навантаження в мобільних мережах, широкосмуговому доступі та хмарних середовищах.
IPv6 став фундаментом для:
- масштабних мобільних мереж;
- Інтернету речей;
- сучасних підходів до маршрутизації, зокрема segment routing.
Чи взагалі потрібен IPv6 у світі DNS і QUIC?
Джефф Х’юстон вважає, що поява NAT змінила саму філософію мережевої архітектури. Нові транспортні протоколи, зокрема QUIC, не потребують постійної публічної IP-адреси для клієнтів.
Крім того, сучасний інтернет дедалі більше ґрунтується не на IP-адресах, а на іменах:
- DNS виконує роль селектора сервісів;
- TLS, автентифікація й безпека прив’язані до доменних імен.
У такій моделі вибір базового протоколу адресації стає менш критичним.
Де IPv6 все ж таки перемагає
Попри скепсис, великі гравці продовжують масово інвестувати в IPv6:
- Huawei запросила 2,56 децильйона IPv6-адрес;
- Starlink, імовірно, отримала близько 150 секстильйонів адрес.
Саме такі масштабні розгортання дозволяють багатьом країнам перетинати 50% поріг впровадження IPv6.
